Четвер, 28.05.2020, 19:29
Вітаю Вас Гість | RSS

Волицька ЗОШ І-ІІІ ступенів

Запрошуємо!
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 66
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Краєзнавчий музей

Загублений орден Слави

 

(про ветерана війни Муляра Івана Кириловича)

 

     Муляр Іван Кирилович 1914року народження, житель села Волиці

 був мобілізований до лав Радянської армії у червні 1944року. Попав в німецьке  оточення і опинився у полоні разом з однополчанином і односельчанином Андрощуком Федором.

  Полонені не довго перебували у пересильному таборі у Чорткові і були відправлені до Німеччини. По дорозі з вагона вдалося втекти і пішки, переховуючись, ночами дістатися у Волицю.

  В діючу армію знову попав у березні 1944, коли було визволено село Волицю.  Був рядовим 1 Українського фронту 167 стрілецької дивізії , 615 стрілецького полку ,головною військовою силою при наступі, як і при обороні, - кулеметником, дослужився до чину сержанта.

   При наступі першим ішов у бій , при обороні останнім виходив з бою. Скільки було їх цих боїв, на довгій дорозі війни з Волиці до Берліна не рахував. Але були такі , яких забути не можна, які все життя снилися у тривожних снах, які завжди нагадували , що ти є солдат Другої світової війни.

     Бій у Карпатах за перепал, якого і назви не згадати, а ось самого бою ніколи не забути. Німці відступали і їм дуже потрібно було утримати перевал. 615 стрілецький полк одержав завдання вибити німців із перевалу. З –за кожного каменю летів смертельний вогонь. Враження таке, ніби стріляють всі гори. Кулемет Івана повинен був розчистити шлях для наступу товаришів. Кулеметна стрічка одна за одною закінчувалися, Іван швидко і часто змінював свою позицію,

полк рухався повільно з великими втратами, а німці відчайдушно трималися за кожний поворот перевалу. Черговий раз , міняючи позицію, під прицільним вогнем, Іван побачив вибух гранати на тому місці , яке щойно залишив. В голові майнула думка про ангела – хранителя, а напруга бою наростала. Побачив на грудях червону пляму, відчув запах власної крові, болю чомусь не відчував. Думати часу не було, вогонь припиняти не можна , потрібно рухатися вперед.  Голос командира дзвенів у вухах «За Родину! За Сталина!». Кулеметні стрічки закінчилися, у вухах дзвеніло, в очах літали метелики, ноги не слухалися, зрадлива думка про смерть забрала останні сили. Дружнє «Ура!»  прокотилося поряд, підмога прийшла вчасно. Бій закінчився, перевал було взято, поранених відправили у санбат. Рана виявилася не важкою, поверхневою. за виявлену мужність і винахідливість  Муляра  Івана  Кириловича

 було представлено до нагородження орденом Слави 111 ступеня.

   167 дивізія у складі якої перебував 615 стрілецький полк, рухалася дальше дорогами війни, визволяючи Чехословаччину.

Попереду було ще багато нагород. Був і ще один орден Слави 11 ступеня, але медаль «За відвагу», яку одержав Іван Кирилович за бій біля маленького словацького села , була найдорожча нагорода за всю війну. Німці йшли у бій з остервенілою жорстокістю. Його рота загинула майже вся. І він лежав в окопі , від поранення у шию

втратив можливість рухатися, нестерпно боліло все тіло, навіть повіки очей не було сил закрити, хоча дуже хотілося. Поряд пройшли санітари, надаючи першу медичну допомогу пораненим,

збирали усіх на машину для відправлення у санчастину. На нерухомого Івана ніхто уваги не звернув. Пізно у вечері інша команда збирала вбитих ,підібрали і його.  І так, на купі мерців, машиною він прибув до нового місця призначення, сільського цвинтаря, де вранці всі загиблі мали бути захороненні. Яке було здивування похоронної команди , коли вони вранці, серед мертвих,

побачили живого Івана. Він уже вчетверте потрапив у госпіталь, відстав від свого полку, а додому полетіла чорна звістка-похоронка.

«Ваш син пропав безвісти». Для свого рідного полку Івану Кириловичу судилося воскреснути і про своє друге народження написати звістку додому.

     Війна… На ній траплялося багато страшного і неймовірного.

 Командування полку представило Муляра Івана Кириловича до нагородження ще одним орденом Слави 1 ступеня .   Війна закінчилася. Одержати нагороду солдат не встиг . Навесні 1946року його , сержанта 615 стрілецького полку демобілізували і він повернувся додому, обвішаний ординами і медалями, з почуттям виконаного обов’язку перед сім’єю, рідною землею, тодішньою Батьківщиною, яку щиро вважав своєю .  Життя після війни пішло

шаленою швидкістю. Загублений орден згадувався рідко, тільки на святкування чергової річниці Дня Перемоги у війні ,але з роками все більше додавав гіркоти спогадам про героїчну молодість.

          Україна стала незалежною державою, військові архіви залишилися у Росії, влада якої знайшла героя в далекому подільському селі Волиця і Муляр Іван Кирилович одержав свого ордена Слави 1 ступеня. Нажаль ,ветерана в живих уже немає і документального

підтвердження на орден дослідники краєзнавчого музею при  Волицькій загальноосвітній школі не знайшли, хоча пошуки будуть

продовжуватися і шкільні дослідники дуже надіються на успіх.

Адже, нагороди славного земляка – це не лише гордість для рідних

і близьких ветерана війни, але й гордість для всього села , краю, країни. Це ще і славна пам'ять , яку потрібно зберігати у віках.

 

          

 

                                                             
                                                                             
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
   З В І Т
ПРО РОБОТУ КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ ПРИ ВОЛИЦЬКІЙ ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ 1 - 111 СТУПЕНІВ
 КРАСИЛІВСЬКОГО РАЙОНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ ЗА 2005 – 2007 РР.
Керівник музею: Поліщук М. Т. вчитель історії Волицької загальноосвітньої школи 1 – 111 ступенів
       Велика ріка бере свій початок з маленького джерельця , наповнює своє русло його водами і котиться , даруючи життя навколишньому світу, аж до самого синього моря. Морська гладінь інколи спокійна, виблискуючи на сонці різноманітними переливами, а інколи море гнівається , хвилі бурлять, розбиваючи скали і береги. Води ,навіть самої великої річки, губляться у великому морі, але не зникають безслідно, вони зменшують його солоність, урізноманітнюють багатогранність усього живого. Так море історії людського суспільства переживало і штиль і шторми , його хвилі розбивало імперії і навіть цілі цивілізації, міліло і знову наповнювалося подіями , фактами, явищами по самі вінця. Життєдайною силою історії людської спільноти , окремих народів і націй є, звичайно, краєзнавство, роль якого у навчанні і вихованні учнівської молоді важко переоцінити. Сьогодні вже цілком очевидно, що без краєзнавства – без знання історії рідного краю годі говорити про будь – які державотворчі процеси, про гідне місце незалежної української держави на терені світової цивілізації. Дорогі нам поняття « Батьківщина», «національна гідність», святе почуття батьківського дому і рідної землі починаються саме з любові до рідного краю, свого села чи міста, своєї домівки де виріс і де пройшло дитинство. Вони передаються з покоління в покоління з молоком матері , з мелодією народної пісні, поетикою рідної мови. В цьому контексті важко переоцінити навчально – виховну роботу шкільного музею.
       Шкільний краєзнавчий музей при Волицькій загальноосвітній школі 1 – 111 ступенів став центром краєзнавчої роботи у школі. При ньому постійно працює Рада музею, яка складається з семи чоловік. Головою Ради музею є директор школи Левчук Іван Макарович, керує роботою музею вчителька історії Поліщук Марія Тимофіївна. Музей працює щодня з дев’ятої до п’ятнадцятої години , у суботу та неділю в музеї вихідні дні. Рада музею співпрацює із краєзнавчим гуртком, члени якого є самими активними учасниками багатьох заходів що проводяться у музеї. Краєзнавча робота допомагає учневі оживити історію, зробити її близькою і зрозумілою, відчути себе дослідником, першовідкривачем. Учні досліджували розвиток культури рідного села в роки радянської влади, склали коротку історію шкільництва і бібліотечної справи. Збирали фотографії, документи, записували свідчення свідків тих подій. При виконанні цієї роботи , учні відкрили для себе і односельців багато цікавого. Наприклад , хто був в селі першим, що одержав середню освіту. Ним виявився Карпанасюк Олександр, який закінчив Красилівську СШ №1 ще в далекому 1939році. Довго учні шукали людину , яка першою в селі одержала вищу освіту. Ним був Сторожук Матвій Михайлович, що став військовим і з честю ніс свою службу в багатьох частинах ракетних військ тодішнього Радянського Союзу, дослужився до чину майора і, одержавши велику дозу опромінення, помер у 1976році. Наближаючись до 60 – річчя славної Перемоги над фашистською Німеччиною, учні пожвавили роботу з ветеранами і учасниками війни, їхніми родичами. Збирали документи, особисті речі , записували спогади. Найбільш вражаючою подією для них став подарунок дочки учасника воєнних дій, лейтенанта Збройних сил СРСР Ткачука Івана Васильовича, Балюх Галини Іванівни. Вона подарувала музею саму цінну реліквію своєї родини і єдине, що залишилося від батька, якого вона ледь пам’ятає , - це листи з фронту. Учні вже знали, що Ткачук Іван Васильович, вчитель довоєнної Волицької школи, більш того тодішній її директор. Тому з особливим інтересом і трепетом тримали в руках пожовклі від часу листки паперу, на якому красивим чітким почерком, написане від самого серця своїй дружині і двом дочкам послання з фронту. Листи з далекого 1941року читали учні Волицької школи у 2005році. Читали листи директора і вчителя своїх прадідусів і прабабусь. Ні один, найкраще підготовлений і проведений ,захід так не зачепить струн дитячої душі, як ці листи з фронту, написані розумною, освіченою людиною. Поради і настанови чоловіка і батька своїм дітям в далекому 1941році звучать актуально , як батьківське одкровення і сьогодні на початку ХХ1 століття.
       Краєзнавчий музей , хоча і працює третій рік, вже має свої традиції. Новий рік розпочинається загальним заходом для старшокласників і всіх бажаючих , присвяченим до дня Соборності України. У 2007 році це був Круглий стіл. Учні 10, 11 класів, вчителі обговорювали проблеми і ділилися думками із проблем історичного процесу боротьби українського народу за збереження державності, проголошення незалежності України і суперечності в державотворенні нашого українського дому. Юні історики з оптимізмом дивляться у завтрашній день і виявляють впевненість у процвітаючому майбутньому своєї Батьківщини. Також традиційними заходами стали вже Дні Пам’яті для ветеранів Великої Вітчизняної війни і вдів. На таких днях пам’яті відбувається зустріч кількох поколінь: тих, хто пройшов війну, тих, хто піднімав Україну з руїн і тих, хто сьогодні будує і творить нашу державу щоденною своєю працею і своїм життям. З особливим трепетом і увагою учні проводять святкові лінійки до дня Перемоги і Дня визволення України від гітлерівських загарбників біля пам’ятника загиблим односельчанам. Відбувається дійство вічної пам’яті на якому присутня вся сільська громада від старого до малого. У цей день кожний школяр відчуває себе частинкою всенародної пам’яті, частинкою великого народу, що прославив себе у віках. Особливо емоційною і вражаючою дитячі серця є традиція відзначення трагічних сторінок української історії, зокрема сторінку Голокосту українського народу, Геноциду, якому немає аналогів у світовій історії. Це голодомор 1932 – 1933 років. Учні досліджують документальні матеріали і підтверджують їх свідченнями сільських жителів, спогади яких в немалій кількості є записаними в матеріалах шкільного музею. Учениця 10 класу Бендюжко Тетяна для своєї наукової роботи в МАН вибрала тему: «Голодомор 1932 – 1933 років у Красилівському районі і висвітлення цієї теми в засобах масової інформації».Школярка настільки пройнялася вибраною темою, настільки її спроба висвітлити цю трагедію народу на теренах Красилівського краю була вдалою, що вона зайняла перше місце на районному захисті учнівських робіт і третє місце на обласному рівні. В шкільному музеї проводиться багато екскурсій для учнів школи. Початкові класи використовують матеріали музею, експонати музею для проведення уроків з народознавства , а також «Я і Україна», години спілкування. Для учнів середніх і старших класів уроки «Наш край» проводяться у музеї, де учні часто самі виступають у ролі екскурсоводів, що сприяє підвищенню інтересу до історичної науки взагалі і до історії свого села зокрема, несе великий виховний потенціал у формуванні почуття патріотизму, гордості за історичне минуле своїх предків. Далека історія раптом оживає, конкретизується в особах, причому в дуже знайомих, буває навіть рідних, що дає можливість учням усвідомити тісний зв'язок і наступність поколінь, що проживали і проживають на теренах Батьківщини і краю. Традицією вже стало разом з дирекцією школи організовувати екскурсійні поїздки історичними місцями України .Особливо пам’ятною для учнів була поїздка у 2006 році до міста Лева. Львів історична столиця Галичини, найбільше місто західного регіону, одне з найбагатших міст України за кількістю та цінністю історичних пам’яток 13 – 20 століття. Державний історико – архітектурний заповідник центр якого в 1998 році включено до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО. Школярі подорожували містом в якому виникло перше Львівське братство в далекому 16 столітті. У 1574 році побачила світ перша друкована в Україні книжка «Апостол» І. Федорова. Тут почала виходити перша в Україні газета і взагалі зі Львовом пов’язане зародження української преси. На кожному кроці , на кожній вулиці учні зустрічалися з історією. Перша у новітній історії легальна політична організація «Головна руська рада» була створена і діяла також у Львові. Знаменита праця Ю. Бачинського «Україна ірредента», де вперше висунута та теоретично обґрунтована ідея державної самостійності України ,побачила світ у 1895році у славному місті Львові. Так, це у Львові в листопаді 1918 року було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, яка в січні 1919року об’єднається з Українською Народною Республікою і народиться єдина соборна Україна. Так, це у Львові 30 червня 1941року за ініціативою Організації українських націоналістів у будинку «Просвіти» на площі Ринок відбулися Національні збори на яких було проголошено Акт відновлення української держави. Волицькі школярі стояли на площі Ринок і на власні очі споглядали будинки , площу, як прямих свідків тих далеких і не зовсім далеких подій. Діти були в захопленні. Ось як написала про це у своєму відгуку про поїздку учениця 11 класу Андрощук Юлія: «Я вперше у житті усвідомила, що зустрілася віч-на-віч з історією. Ніколи не замислювалася, що історія – це настільки реальна річ до якої можна навіть доторкнутися. Відчуття, яке важко пояснити.» Відвідини Личаківського кладовища для учнів сільської школи були неординарною подією. Перша несподіванка для дітей – це розміри кладовища, а друге – це те що, перед ними фактично був музей де знайшли останній прихисток на цій грішній і святій землі визначні люди, знамениті особистості. Поховання січових стрільців – це вражаюче, могила членів «Руської трійці» - це також вражаюче, а пам’ятник на могилі Володимира Івасюка для дітей це було ціле відкриття. Вони зустрілися з автором «Червоної рути» - автором любимої пісні чи не всіх українців. Взагалі учні побачили і історичний Львів і сучасне місто, яке дуже гарно відкривається із Замкової гори. У багатьох моментах діти зрозуміли, яка багата в українців історія, як цікаво її вивчати і як необхідно її знати. Звичайно, такі екскурсії корисні тим, що учень почуває себе частинкою українського суспільства тією частиною , яка також творить історію вже сьогодні і ще більше буде творити її в майбутньому. Відбувається соціалізація школярів і в цьому процесі вони почувають себе суб’єктом, тобто рівноправним учасником. Поїздка до середньовічного Острога планувалася дирекцією школи і Радою музею, як подорож у минуле славетного міста князів Острозьких і сучасне, як міста західного регіону. Два історичних об’єкта запам’ятались учням напевно на все учнівське життя. Перше, що дуже вплинуло на уяву школярів – це сам замок князів Острозьких. Вони його не просто бачили. Учні мали можливість походити по кімнатах замку, подивитися на їх інтер’єр , одержати враження про життя і побут князів, побачити навіть їх одяг, засоби пересування, більш того навіть посидіти у князівській кареті , відчути дух присутності господарів. Князівські палати справили на школярів дуже приємне враження, сторінки історії ожили і вони ніби близько стали знайомі з родом Острозьких. Але підвальні каземати показали учням і інше обличчя князів Острозьких. Знаряддя тортур, засоби допитів, предмети покарання – це свідки відношення князів до тих , хто смів перечити волі господаря чи порушувати його накази. Друге , що вразило сприйняття учнів в середньовічному Острозі – це музей книги. Діти не думали ,що ще може бути окремо музей для книжок. Вражає кількість книг у музеї, але особливо вражаючим є їх різноманітність і по формату і по розмірах і по змісту. Книги маленькі , книги мініатюрні, книги великі і навіть дуже великі і дуже маленькі. Перлиною для дітей виявилася Острозька біблія – перше повне видання Біблії у перекладі староукраїнською мовою. Надрукована у 1581році Іваном Федоровим в Острозі. Працівники музею навіть дозволили учням прочитати частинку тексту і доторкнутися до знаменитої книги , адже учні знали що, навіть президент В. Ющенко свою першу присягу приймав на Острозькій Біблії. Поза всякою конкуренцією була екскурсія в Острозьку академію. Навчальний заклад просто захопив учнів. Деякі навіть виявили бажання в майбутньому навчатися в стінах академії. Адже школярі знають що це є перший вищий навчальний заклад на території України, який був ще заснований у 1576році на кошти князя Костянтина Острозького відомого мецената і великого патріота України. Мури Хотинської фортеці підкорили уяву дітей. Сторінки підручника відразу ожили. Хотинська війна стала для них реальністю, хоча вона відбувалася в далекому 1621 році. Перед ними відкрилися масштаби битви її жорстокість і страшна безвихідь у яку попала Річ Посполита. Перед очима школярів постала безмежна мужність козаків їх самопожертва за неньку Україну. Адже вони чітко усвідомлювали , що тут під Хотином вирішується доля України і Запорозької Січі. У смертельному герці зійшлися турецька і польсько-українська армії , до того ж перша втричі переважала другу у живій силі і у п’ятеро в озброєнні гарматами. У такому нерівному бою яскраво виявився талант полководця козацького гетьмана Петра Сагайдачного. Який уміло поєднував активну оборону , відбиваючи навальні атаки турецької армії , з організацією контрнаступу. Найбільше, що здавалося учням неймовірним це те що , козаки проти переважаючих сил турків вели успішні бої з другого вересня до двадцять восьмого вересня і здобули перемогу. Тим самим показали величезне значення українського козацтва в обороні Європи від турецько-татарської агресії. Учні були гордими за своїх предків, особливо гостро це почуття діти відчули, коли, виходячи з фортеці, зустрілися з австрійськими туристами, яких також цікавила українська історія. Екскурсії по рідному краї відкривають для учнів багато цікавого і повчального. Стара фортеця Кам’янця – Подільського та й сам Кам’янець – Подільський жива історія. Як діти були приємно вражені, коли на уроках історії дізналися що , місто в далекому 1919році стало столицею Української Народної Республіки і Західноукраїнської Республіки. Що наш край став ареною боротьби українських армій за збереження державності. «Камянецька доба» Української революції так назве цей період видатний діяч і історик Ісаак Мазепа. Подорожі по історичних місцях не тільки збагачують дитячу пам'ять інформацією, її можна здобути з багатьох джерел, а, саме головне, дають можливість відчути дух епохи, зв'язок і наступність поколінь, безперервність і закономірність історичного процесу.
     Село Волиця – це хліборобський край. З давніх - давен тут у пошані були хліборобська праця і любов до землі. Батьки обробляли землю, вирощували хліб, навчали своєму ремеслу своїх дітей й онуків і гордилися цим. Праця хлібороба завжди у селі була престижною і почесною. Тому молодь вважала за обов’язок залишатися у рідному селі і продовжувати справу батьків і дідів. Вихідців із села не знайдеш серед когортів науковців чи митців , а ось серед героїв хлібних полів їх досить багато. Тому музей, проводячи дослідницьку роботу, визначив напрямок саме дослідження цієї теми в історії села. Члени краєзнавчого гуртка вели пошукову роботу і складали списки працівників сільського господарства, які були нагороджені орденами за доблесну працю на колгоспних полях і фермах. Кожний п’ятий працівник колгоспу імені Петровського був у свій час нагороджений орденами і медалями за великі успіхи у виконанні п’ятирічного плану. Працюючи у архіві Красилівської райдержадміністрації, в архіві товариства «Діброва», в архіві сільської ради, учні дізнались імена орденоносців. Орденом Трудової Слави 111 ступеня нагороджено трактористів Кушнірука Аркадія Васильовича, Давидуна Панаса Володимировича, Сторожука Петра Яковича, Ворону Миколу Івановича; доярку Вовк Наталю Василівну. Трактористів Дидюка Миколу Карповича, Новикова Миколу Борисовича і ланкову бригади буряководів Сокіл Катерину Федорівну нагороджено орденом «Знак пошани», а орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено тракториста Осаволюка Антона Михайловича. Список буде довгим. Тільки одних орденоносців біля тридцяти чоловік. Але пошук триває і юні краєзнавці надіються що , список буде поповнюватися новими іменами. Учні пробують свої сили в написанні дослідницьких робіт по історії села Волиця. Одинадцятикласник Романчак Роман презентував свою роботу «Село Волиця. Минуле і сучасне» на районній учнівській краєзнавчій конференції. Презентація була досить вдалою, учень переконливо, впевнено із знанням справи висвітлював аспекти розвитку сільського господарства в селі у 70-х – 80-х роках минулого століття. Учнівська робота була відзначена Похвальним листом. У музеї проводяться екскурсії для гостів школи і села. Коли у школі проводяться районні семінари для вчителів- предметників , шкільних бібліотекарів. обов’язково пропонується їхній увазі екскурсія в шкільний музей. Музеєм цікавляться односельці і з метою передачі речей старовини ,і з метою подивитися експонати , дізнатися більше про історію рідного села, краю, відчути подих минулого, подих свого дитинства і юності такого дорогого і милого кожному серці, побувати в гостях у своїх предків. І учні школи , і жителі села сьогодні вже розуміють що, історія оживає лише тоді, коли стає пам’яттю: пам’яттю твоєю, моєю, нашою, пам’яттю цілого народу. Музей – це заклад , який зберігає історичну пам'ять для сьогоднішніх і прийдешніх поколінь. Шкільний музей Волицької загальноосвітньої школи 1 – 111 ступенів живе і працює , будує плани на майбутнє. Планується до збирати матеріали і написати історію шкільної і бібліотечної справи на території села і поповнити фонд музею експонатами з цієї справи. Музей творить свою власну історію, яка нерозривно пов’язана з історією рідної землі і рідного села, кожний житель якого з гордістю може сказати: «Іду я рідною землею Переді мною знов наш дім, Село ти юності моєї Над золотим Случем моїм. Шумить вітер над ріллею, І спомини пливуть, як спів… Іду я рідною землею Поміж широких берегів.»
Пошук
Календар
«  Травень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2020
Конструктор сайтів - uCoz